Олександр Перов народився 17 травня 1975 року в місті Вільянді Естонської РСР в родині кадрового офіцера спецназу ГРУ полковника Перова Валентина Антоновича та його дружини Зої Іванівни, економіста міського державного банку. Олександр був друга дитина в сім'ї Перова після старшого сина Олексія. Олександр народився раніше покладеного терміну: в 7,5 місяців, і важив 2400 г при зрості в 45 см.
Влітку 1977 року Валентина Антоновича перевели служити в місто Череповець Вологодської області. Саме там пройшло дитинство Олександра і перший рік шкільного навчання, після чого батька Олександра перевели в Москву в військову академіюімені М. В. Фрунзе. У столиці Олександр поступив до середньої загальноосвітньої школи № 47. В той же час батьки почали залучати його до спорту, спочатку віддавши сина в школу настільного тенісу. Проходив близько місяця, Олександр сказав, що більше не піде, тому що «тренер лається». Тоді батько влаштував сина в школу рукопашного бою, але Олександр і там довго не затримався: тренер змушував ще не освоїв прийоми Перова боротися з більш досвідченими хлопцями.
Сім'я знову переїхала в 1985 році, так як Валентину Антоновичу виділили квартиру від академії, яка перебувала на Каширському шосе. Тому в 4-й клас Олександр пішов у нову школу № 937 в Орєхово-Борисово: в третю за три роки навчання, але, як виявилося в результаті, ту, яку він закінчить. Під час навчання там Олександр всерйоз захопився лижним спортом: ще в 5-му класі він виконав норматив 1-го дорослого розряду, і згодом неодноразово займав призові місця на першостях Москви і брав участь в «Лижні Росії». Крім того, слідуючи по стопах батька, Олександр захоплювався спортивним орієнтуванням. Уже будучи військовим, він не залишав спорту і неодноразово ставав призером змагань на першості ФСБ з лижних гонок, спортивного орієнтування та службовому двоборства.
Військове училище
Ще навчаючись в школі, Олександр твердо вирішив стати військовим. Зоя Іванівна Перова переконувала сина надходити в МІФІ, на базі якого знаходилася школа Олімпійського резерву, де займався Олександр. Її навіть підтримував батько, доводячи синові, що престиж військового в країні падає. Проте, Олександр зібрався вступати до військового училища, і, в підсумку, був прийнятий в Московське Вище загальновійськове командне училище, склавши іспити за курси на одні п'ятірки.
Навчався Перов з великим інтересом і на «відмінно». Навесні 1994 року Олександра почав займатися рукопашним боєм, спочатку записавшись в клуб в найближчому від училища цивільній установі. Потім секція рукопашного бою була створена в училище, і Олександр став займатися в ній. Викладач, капітан Держак, згадував, що Саша в секції упертий і незабаром добився добрих результатів, увійшовши в збірну команду училища і успішно виступаючи на різних змаганнях. Зокрема, в 1995 році на першості Москви серед клубів Перов зайняв почесне 3-е місце, програвши лише один бій.
Крім цього, він як і раніше знаходився в збірній команді училища з лиж, захищаючи честь училища на різних першостях, а також займався бігом, спортивним орієнтуванням, стріляниною і іншими видами спорту. Завдяки всебічній підготовці, Олександр успішно захищав честь училища на змаганнях з цих видів спорту, а на першості Збройних Сил з п'ятиборства (біг на 8 км, плавання на 50 метрів, стрільба з автомата, гімнастика, смуга перешкод) також зайняв призове місце.
Служба в «Альфі»
Кращі дня
У 1996 році, незадовго до випускних іспитів, в училище прибула комісія з управління «А», яке потребувало кваліфікованих кадрах. З усіх випускників бажання служити в «Альфі» виявили всього 15 курсантів, серед них був і Олександр. Всім кандидатам довелося пройти ретельний відбір, зокрема, важкий іспит на фізпідготовку, що включав трикілометровий крос з нормативом в 10 хвилин, більше 100 віджимань від підлоги, більше 20 підтягувань на перекладині і бойової спаринг з досвідченим бійцем «Альфи». Крім цього, проводився тест з 300 питань, на 90% яких Олександр відповів правильно при пропускному балі в 75%. У підсумку, з 15 кандидатів в «Альфу» пройшов він один. Слід зазначити, що після іспиту його запитали, чи готовий він віддати життя за порятунок заручників, на що Олександр відповів ствердно. Після успішного складання державних іспитів (всі «п'ятірки» і одна «четвірка») Олександр Перов був прийнятий в престижне спецпідрозділ.
Служба в «Альфі» для Олександра почалася з посади поки молодшого оперуповноваженого і полягала в несенні бойового чергування з періодичністю 2-3 діб і бойової навчанні. Однією з головних завдань було не тільки вивчити влучного стрільця, який добре володіє прийомами рукопашного бою, але, перш за все, грамотного тактика, вміє усвідомлено діяти в складі колективу і швидко міркувати під час бойової операції. В силу гарної військової підготовки та відмінного фізичного розвитку Олександр менше, ніж за рік опанував майстерністю штурму автобусів, літаків, окремих квартир і будинків з метою звільнення заручників. За успіхи в оперативній підготовці, сумлінне виконання службових обов'язків, через рік з невеликим Перова підвищили в посаді до оперуповноваженого і привласнили чергове військове звання «старший лейтенант». У вільний від служби час Олександр підробляв охоронцем великих бізнесменів, бо державної зарплати було недостатньо.
У той же період Олександр одружився з Жанною Ігорівні Тимошин, зігравши весілля 20 лютого 1999 року. Втім, насолодитися медовим місяцем молодим до кінця не вдалося: з цього ж року Олександр став неодноразово виїжджати в службові відрядження в Північно-Кавказький регіон, де брав участь в складних оперативно-бойових заходи щодо припинення актів тероризму, в ході яких освоїв мінно-підривну справу. Товариші по службі дали йому кличку «Пух», побічно похідну від прізвища, бо з майже двометровим Олександром зовні це прізвисько не асоціювалося.
Під час однієї з відряджень група бійців виїхала на завдання на бронетранспортері, який підірвався на фугасі. В результаті вибуху Перова сильно контузило і він став погано чути на одне вухо, хоча батькам говорив, що вуха болять від навчальної стрільби. Згодом Перов не раз перебував у небезпечних ситуаціях і неодноразово бував під обстрілом, однак вдруге травму голови отримав в Москві, під час зіткнення з осетинськими бандитами, які спочатку створили аварійну ситуацію на дорозі, а на обурилося Перова напали з бейсбольними битами. Бандити були знайдені і засуджені, а Олександру довгий час довелося лікуватися від струсу мозку.
Після лікування відрядження на Північний Кавказ поновилися. Однією з операцій, в яких Олександр брав участь, стала битва за село Комсомольське, в ході якої Перову довелося прикривати відхід товаришів, а потім рятуватися самому під обстрілом бойовиків.
У 2001 році у Перова народився син В'ячеслав.
Норд-Ост
Основна стаття: Терористичний акт на Дубровці
Олександр Перов брав участь у звільненні заручників та ліквідації терористів під час терористичного акту в «Норд-Ості», в ході якого 40 чеченських бойовиківна чолі з Мовсаром Бараєвим захопили в заручники понад 800 глядачів мюзиклу «Норд-Ост» в будівлі Театрального центру на Дубровці.
Рано вранці, 26 жовтня, був проведений штурм театрального центру, під час якого Перов і ще п'ять бійців діяли на найскладнішому і небезпечній ділянці, в залі для глядачів, де знаходилися близько 800 чоловік, причому під загрозою вибуху 50-кілограмової бомби, яка висіла під стелею . Перов повинен був зробити шляхом підриву пролом в металевих дверей, Яка виходила в оркестрову яму в залі театрального центру на Дубровці. Але обстановка в ході бою змінилася, і Олександр прийняв рішення: двері не підривати, оскільки штурмові групи вже прорвалися в зал і була ймовірність поразки своїх. Бойовики, терористки-смертниці з вибуховими пристроями і глядачі були в напівнепритомному стані від дії газу. Знищивши бойовиків і смертниць, бійці приступили до евакуації заручників і вшістьох, протягом 40 хвилин, виносили людей, при цьому перебуваючи в повній бойовій екіпіровці і протигазах. Олександр встиг винести близько 50 заручників, поки не прибули співробітники МНС.
За операцію в «Норд-Ості» майор Перов був нагороджений «Орденом Мужності» і пам'ятним знаком «За Норд-Ост».
Беслан
1 вересня 2004 увійшло в історію як день, в який була здійснена безпрецедентна за своєю нелюдяності терористична акція: загін бойовиків захопив у заручники 1 128 осіб в школі № 1 в Беслані, Північна Осетія.
Олександр Перов в цей час перебував зі своїм підрозділом в Ханкалі, куди вилетів 16 серпня для участі в розшуку і ліквідації бойовиків, що здійснили напад на місто Назрань в червні цього ж року. Отримавши звістку про захоплення школи, оперативна група «Альфа» негайно вилетіла на вертольотах в Беслан. На Перова, як одного з командирів, було покладено завдання визначити місця навколо школи для кулеметників і снайперів і обладнати для них вогневі точки.
3 вересня розпочалась вимушена операція зі звільнення заручників. Групі майора Перова належало зачистити кутовий приміщення будівлі на першому поверсі, що включало простору їдальню з підсобками, туалетом і мийної. При спробі проникнення в будівлю Олександр отримав поранення: відлетіла від вибуху металева решітка вдарила йому в ногу і розтрощила кістку. Незважаючи на те, що бійці хотіли віднести його в машину швидкої допомоги, Перов категорично відмовився і продовжив виконання бойового завдання, яка ускладнювалася найжорстокішим опором бандитів, стріляли з вікон навчальних класів другого і першого поверхів. Тоді Перов прийняв рішення проникнути в будівлю з іншого боку, однак там з вікон вже вистрибували заручники, і спецназ, вставши під вікна, почав висмикувати дітей з підвіконь на землю, продовжуючи відстрілюватися від бойовиків. Тим часом Перов отримав нове завдання: продовжувати зачистку всього правого крила будівлі.
При зачистці актового залу загинув товариш по службі Олександра, Олег Лоськов, убитий автоматною чергою. Перов відтягнув Олега в початок коридору до сходів, де з майором В'ячеславом Маляровим і бійцями «Вимпел», Андрієм Велько і Михайлом Кузнєцовим, намагався надати допомогу Лоськовим. У цей момент вибіг з пилу і мороку терорист шквальним вогнем з автомата тяжко поранив обох бійців «Вимпел», і вбив наповал майора Малярова. Перов намагався оборонятися, але в автоматі скінчилися патрони, і Олександр отримав відразу дві кулі в пах нижче бронежилета. Ще один боєць «Альфи» поранив бойовика, але той кинув гранату в їдальню і зник в коридорі. Останнім кидком майор Перов встиг відскочити в приміщення їдальні і своїм тілом прикрити від осколків гранати групу дітей, яких ще не встигли евакуювати. Підскочили співробітники МНС потягли Олександра до вікна, щоб передати в машину швидкої допомоги, але Перов вже був мертвий.
Указом Президента Росії від 6 вересня 2004 за мужність і відвагу, проявлені при звільненні заручників, майору ФСБ Олександру Перову було присвоєно звання Героя Російської Федерації (посмертно).
Олександр Перов похований на Ніколо-Архангельському кладовищі в районі Новокосіно р Москви.
пам'ять
19 травня 2006 року на базі столичної загальноосвітньої школи № 937 Південного адміністративного округу був відкритий музей пам'яті Олександра Перова. Також в школі № 937 засновано премію Олександра Перова за кращу творчу роботу, і проводиться фестиваль спортивних досягнень його імені, в якому беруть участь всі класи, починаючи з 1-го. 3 серпня 2007 року розпорядженням уряду міста Москви цьому навчальному закладу було офіційно присвоєно ім'я героя. Раніше, 12 травня 2005 року, рішенням керівництва Управління «А» Центру спеціального призначення ФСБ Росії і Асоціації ветеранів підрозділу антитерору «Альфи», ім'я Героя Росії майора Олександра Перова було присвоєно Військово-патріотичного молодіжного об'єднання «Воїн» (Челябінськ).
У селі Міхаленіно, Нижегородської області, де Олександр Перов провів свої дитячі роки, одна з вулиць було названо на його честь.
У районному центрі Варнавіно, в парку Слави встановлено пам'ятний щит Олександра Перова поруч з Героями Радянського Союзу району періоду Великої Вітчизняної війни. На згадку про Олександра щорічно проводиться міжрайонний шаховий турнір в Варнавін, змагання з лиж в Москві, а також посаджено дерево в Алеї Героїв на 41-му кілометрі від Москви по Волоколамському шосе.
У 2010 році був знятий документальний фільм«Пам'яті героя Росії Олександра Перова», що оповідає про життя Перова, а в листопаді 2011 року відбулася презентація книги Олексія Пряшнікова «Герой нашого часу». Книга є документальною повістю, яка описує життєвий шлях Олександра Перова. У лютому 2011 року по Горьківської залізниці в Нижньогородській області почав курсувати електропоїзд «Герой Росії Олександр Перов»
Нагороди та звання
Орден Мужності;
Медаль за відвагу";
Медаль Суворова;
Медаль «За відзнаку в спеціальних операціях»;
Медаль «За відзнаку у військовій службі 3 ступеня»;
Медаль «За вчинення неможливого» (Асоціація ветеранів підрозділів спеціального призначення "Братство" крапових беретів »« Витязь »);
Пам'ятний знак «За службу на Кавказі»;
Пам'ятний знак «Норд-Ост»;
Знак Центру Спеціального Призначення (ЦСН);
Знак «За відзнаку в спеціальних операціях».
Знаю тільки, що все повернеться,
Буде день - і прийде відплати,
А в вересневому кришталевому небі
Стало більше одним сузір'ям.
вірш "Беслан"
боєць ЦСН ФСБ РФ Е. Келпш
Рівно дев'ять років пройшло з моменту початку трагедії в м Беслан. За цей час було написано дуже багато про цю драму. Журналісти, точно справжні стратеги, розбирали по кісточках промахи і помилки спецслужб, міркували, як слід було організувати штурм. І тільки про найголовніше - про тих, хто загинув, рятуючи чужі життя, опубліковані скупі рядки інформації.
У бійців підрозділів спеціального призначення (СП) незавидна доля. Слава приходить до них часто лише разом зі смертю, хоча ще за життя кожен з них гідний пам'ятника.
Страшна бухгалтерія війни: тридцять п'ять бійців не дорахувався за ці роки Центр спеціального призначення (ЦСН) ФСБ РФ, десять з них - у м Беслан. Цей гіркий рахунок не закінчений. Але все одно рахунок цей завжди буде на користь спецназу ...
У пресі і великій літературі, присвяченій трагедії Беслана, практично скрізь вживається слово «штурм».
"Я б вважав за краще називати це спеціальної операцією зі звільнення заручників, - вважає Герой Радянського Союзу, прославлений командир Групи« Альфа »Геннадій Миколайович Зайцев, який був офіційним експертом від ФСБ в комісії по Беслану. - Так буде вірніше".
Штурм передбачає комплексне застосування всіх видів озброєнь, а в Беслані цього, зі зрозумілих причин, не відбувалося. Як не було і в Будьоновську, де співробітники «Альфи» і «Вимпел» йшли на великокаліберні кулемети і гранатомети з одним стрілецькою зброєю. Тим більше, що в Беслані операція носила спонтанний характер, ніхто не очікував такого розвитку подій.
І вибуху в спортивному залі Оперативний штаб не готував, інакше б співробітники «Альфи» і «Вимпел», знаючи про годині «Х», перебували б на вихідних позиціях, приготувавшись до початку бойових дій.
Пам'яті загиблих товаришів:
майор Велько Андрій Віталійович
герой Росії підполковник Ільїн Олег Геннадійович
майор Катасонов Роман Юрійович
майор Кузнєцов Михайло Борисович
прапорщик Лоськов Олег В'ячеславович
майор Молярів В'ячеслав Володимирович
герой Росії майор Перов Олександр Валентинович
прапорщик Пудовкін Денис Євгенович
герой Росії підполковник Розумовський Дмитро Олександрович
герой Росії лейтенант Туркін Андрій Олексійович
Це була чорна сторінка нашої історії, закривавлений. Я був в м Беслан.
Якими вони були - спецназівці, які закрили своїми тілами беззахисних дітей?
Про чотирьох з них - тих, хто посмертно став Героєм Росії та інших полеглих бійців.
Туркін Андрій Олексійович
Народився 21 жовтня 1975 року в м Орськ, Оренбурзької області в сім'ї робітників - російський військовослужбовець, офіцер Управління «В» ( «Вимпел») ЦСН ФСБ РФ, лейтенант, який загинув при визволенні заручників під час теракту в м Беслан. Посмертно удостоєний звання Героя Російської Федерації.
Після закінчення 8 класів Дінської середньої школи№ 1 Краснодарського краю надійшов в Дінської середнє професійно-технічне училище, яке закінчив у 1993 році за спеціальністю слюсар з ремонту автомобілів.
У грудні 1993 року А. Туркін був призваний на строкову службу до Збройних Сил РФ. Служив в Прикордонних військах в Таджикистані, де брав участь в бойових діях на таджико-афганському кордоні. У липні 1995 року А. Туркін був звільнений в запас у званні "сержант", після чого повернувся додому в Краснодарський край, де працював і вчився в інституті.
У цієї людини був особливий, від бога, талант. Він умів моментально сходитися з людьми. Ледве познайомиться - і вже нерозлийвода водою.
Де б не опинився він, куди б не кидала його доля, разом з'являлися навколо товариші, друзі, земляки. Так що не з'явитися - якщо народився він на Уралі, зріс в Краснодарському краї, а служив в Забайкаллі і Середньої Азії. Вся географія країни - в одній короткій долі.
А. Туркін мав прізвисько Черкес. На всіх фотографіях він незмінно посміхається. Навіть там, де намагається бути серйозний, все одно ховається в куточках губ посмішка.
Чи не ти шукаєш спецназ. Спецназ шукає тебе. Повернувся Андрій до рідної станиці, а назустріч - щирий, шкільний ще дружок. Саме він і розповів Андрію, як приїжджали до них в 76-у гвардійську дивізію ВДВ (м Псков) "покупці" з групи "Вимпел", які привабливі перспективи малювали перед звільняються в запас. У Москву вони приїхали разом і зараховані були майже в один день - в квітні 1997 року.
Тодішній командир його Герой Росії Сергій Шаврин визнається, що А. Туркін сподобався йому з першого ж дня:
По-перше, комунікабельний.
По-друге, господарський, що на війні особливо цінно (якщо треба щось дістати - Андрій розіб'ється, але зробить неможливе).
По-третє, безвідмовний.
"Я знав, - згадує С. Шаврин, - якщо він запитує" як справи? ", Це не порожня, звичайна формальність. Йому було до всього справа, і чужі проблеми сприймав він як свої".
Коротка виписка з послужного листка: у 2000 році нагороджений медалями Суворова і "За порятунок тих, хто гине", в 2002 році - медаллю ордена "За заслуги перед Вітчизною" 2-го ступеня з мечами.
Той, хто був на війні, знає ціну цим істинно солдатським нагород. І не випадково, коли один з "вимпеловців" підірвався на мінному полі - саме А. Туркін пішов за ним, хоча знав, що "пелюстки" розсипані всюди - касетна міна страшна і підступна штука ...
3 вересня 2004 року група, до якої входив А. Туркін, увірвалася в будівлю через спортзал. Це був справжній пекло. Пол ходив ходором під ногами, і, лише придивившись, зрозуміли вони, що біжать по трупах.
А. Туркіна і його напарника - Олександра Б. - відсікли від загальної групи відразу. Чи не бойовики, немає: самі заручники. Перелякані люди металися, не розбираючи нічого, і людська ця закривавлена маса бурхливим потоком відтіснила хлопців в сторону.
Вже горів зал, клуби диму закривали огляд. Але вони встигли побачити, як вискочив з-за рогу терорист, як, давши коротку чергу, сховався назад.
Обидва вони - і Андрій, і Олександр - були вже поранені. Куля влучила А. Туркіна під бронежилет, тільки болю він чомусь не відчував. І коли бандит вискочив знову і замахнувся гранатою, часу на роздуми у А. Туркіна не залишалося. Він кинувся назустріч ворогу, намертво обхопив і звалився на нього зверху. У гуркоті стрілянини ніхто - в тому числі і врятовані від вірної смерті заручники - не почув вибуху гранати ...
Вдома у Героя Росії лейтенанта А. Туркіна залишилися трирічний син і дружина ... Ні, не так. Їх залишилося не двоє, а троє, тому що дружина Андрія - козачка з його ж станиці - перебувала на четвертому місяці вагітності.
А. Туркіна ніколи вже не впізнати, хто у нього народиться. Як не впізнати це і колишньому десантникові, майору групи "Вимпел" А. Велько, теж залишив вдовою вагітну дружину ...
Велько Андрій Віталійович
Народився 20 лютого 1974 року в селищі Джангі-Джер Сокулукського району Киргизької РСР в сім'ї робітників.
Після закінчення школи вступив до Рязанське вище повітряно-десантне училище. Проходив службу на посаді командира розвідувального взводу повітряно-десантної дивізії.
У 1998 році прийшов на службу в «Вимпел».
Майор Велько А.В. увійшов в будівлю школи в складі передової штурмової групи. Першим увірвався в дверний проріз будівлі і вступив в бій з бандитами. Ведучи вогонь, стримував жорстокий натиск терористів, даючи можливість бойовій групі проникнути в приміщення і приступити до евакуації людей, в ході якої один з бандитів раптово з'явився з бічного дверного отвору коридору і відкрив вогонь з автомата по співробітниках групи і заручникам. Андрій Велько, миттєво оцінивши обстановку і усвідомлюючи реальну загрозу для життя своїх товаришів по службі і дітей, вступив в вогневої контакт з терористом і знищив його, отримавши при цьому смертельне поранення.
Дмитро Олександрович Розумовський
Народився 16 березня 1968, г. Ульяновск - російський військовослужбовець, начальник відділення Управління «В» ( «Вимпел») ЦСН ФСБ РФ, підполковник, загинув при визволенні заручників під час теракту в м Беслан. Посмертно удостоєний звання Героя Російської Федерації.
У Збройних Силах СРСР з 1986 року. Закінчив Московське вище прикордонне командне ордена Жовтневої Революції Червонопрапорного училища КДБ СРСР ім. Моссовета (в даний час Московський прикордонний інститут ФСБ Росії) в 1990 році. Був чемпіоном училища з боксу. Після закінчення навчання розподілений для подальшого проходження служби в Середньоазіатський прикордонний округ, на один з найскладніших ділянок - в Пянджскій прикордонний загін. У 1990 році, коли в м Душанбе почалися масові заворушення, фактично стали прелюдією до громадянської війни в Таджикистані, Д. Розумовський перебував на посаді заступника начальника прикордонної застави.
З 1991 року брав участь в бойових діях на таджико-афганському кордоні. Був заступником командира, а пізніше командиром десантно-штурмової маневреної групи Московського прикордонного загону. Учасник багатьох бойових операцій, за які був нагороджений орденом «За особисту мужність» і медаллю «За відвагу». Під його командуванням група завдала великих втрат банд і груп наркоторговців - в одній із засідок була захоплена партія в три тонни героїну. За голову офіцера бандити обіцяли десятки тисяч доларів США.
У 1993 році, в одному з боїв, Д. Розумовський отримав сильну контузію. Перебуваючи в госпіталі, дізнався про загибель друзів з 12-ї прикордонної застави - начальник застави, Михайло Майборода, був кращим другом Д. Розумовського. Зі своєю дружиною, Ерікою, Розумовський познайомився на похороні друга і назвав свого старшого сина в його честь.
У 1994 році Д. Розумовський був змушений звільнитися з військ після публікації в ряді центральних газет свого листа про факти корупції серед командування і безглуздої загибелі з вини вищих начальників російських прикордонників і військових в Таджикистані.
Цією пожовклим газетної публікації десять років. Рівно десять, але читається вона, точно написана зараз, про нас сьогоднішніх ...
Відкритий лист начальника застави Московського прикордонного загону з'явилося в жовтні 1994 р на сторінках однієї з центральних газет: редакція віддала під нього цілий "підвал".
"Пишу вам з болем в серці, тому що 19 серпня загинули мої бойові товариші. Ще пишу тому, що втомився битися головою об стіни" - так починався лист.
В даний час таджицькі події тих років як-то вже призабули, відійшли в минуле, закритої новими катаклізмами і війнами. Але на початку 1990-х років рідкісний місяць обходився без тривожних звісток з афганського кордону, де російські солдати вели бій з афганськими наркокартелями.
На всю країну прогримів тоді подвиг 12-ї застави. Сім годин під шквальним вогнем 45 прикордонників тримали кругову оборону проти 250 бойовиків, серед яких був, до речі, і нікому не відомий ще терорист Хаттаб. Закінчилися патрони і гранати. Згорів єдиний БМП. Прямим попаданням була знищена казарма. І все одно прикордонники не відступали. Вони вірили, що їх не кинуть. Але генерали тягнули до останнього, і коли прийшла допомога, було вже пізно ...
Він писав про боягузтво і зраду. Про те, як безтурботно спостерігали за розстрілом 12 застави наші танки. Як вступають в змову з бойовиками командири, а чесні, непідкупні офіцери безжально виганяють геть. Як зраджують - одну за одною - застави, прирікаючи людей на вірну загибель.
"Кремль заборонив мені мститися за загиблих друзів, але я не виконую цей наказ. Ми готові і в майбутньому служити вам гарматним м'ясом, ось тільки не знаємо, заради яких інтересів, заради чого гинуть наші друзі?"
На це питання - як і на всі інші, втім, - капітану Розумовському ніхто, звичайно, не відповів. Немає відповіді на нього і сьогодні, тому що і після десяти років російські солдати і офіцери, принесені в жертву політиці, продовжують гинути в безславних війнах.
А відразу після публікації Д. Розумовський був звільнений. Через десять років - у вересні 2004-го - він стане Героєм Росії ...
Він мріяв бути прикордонником з самого дитинства, з тих пір як подивився серіал "Державний кордон".
Сім'я Розумовських була звичайнісінька. Провінційний р Ульяновськ. Батько - інженер-будівельник. Мама - викладач музики. Нічого героїчного. А він - марив про подвиги, про романтику і перегонах і щиро шкодував, що воєн на його вік уже не дісталося. В його уяві кордон залишився єдиним місцем, де справжній чоловік може ще проявити себе.
У Московське погранучіліще Д. Розумовський вступив з другої спроби. Було це в 1986 році. На курсі його любили. Крім надзвичайної фізичної сили (боксер, чемпіон училища) від батьків дісталося Розумовському загострене почуття справедливості. Якщо бачив неправду або підлість - ніколи не міг залишитися осторонь. Сперечався навіть зі старшиною. (Якість це залишиться з ним на все життя - і ой як багато шишок і стусанів впаде ще на його голову.)
Їх випуск припав на самий, напевно, важкий рік - 1990 рік. Уже тріщав по швах Союз. Уже горіли Карабах і Баку, вирували Вільнюс і Рига. До розвалу країни залишалися лічені дні.
Його розподілили на таджицько-афганський кордон - в Пянджскій прикордонний загін. Ця ділянка ніколи не вважався курортом. Але те, що почнеться тут незабаром, яка завариться каша, не міг уявити тоді жоден провидець ...
Початок таджицьких подій він зустрів заступником командира застави. Про те, як воював Д. Розумовський, найкраще свідчать його нагороди: орден "За особисту мужність", медаль "За відвагу". Будь поужівчівей, поступливішим, було б їх напевно ще більше, бо від куль Д. Розумовський не ховався. Він ліз у самісіньке пекло, зі своєю десантно-штурмової маневреної групою витримав десятки боїв. (Бувало - по кілька сутичок на день.) Але доля точно зберігала його для майбутніх випробувань. За чотири роки війни - ні подряпини, одна тільки контузія, отримана на висоті зі звучною назвою "Дошка пошани" ...
Душмани ненавиділи Д. Розумовського з особливою люттю. Не в приклад іншим офіцерам, "домовитися" з ним не міг ніхто. (Одного разу затримав кур'єра з валізою доларів США - і все, до цента, здав в штаб.) А вже після того як він зі своєю групою перехопив 3 тонни героїну - взяти б, вистачило б до кінця днів, ще й дітям залишилося б, - навіть оголосили нагороду за голову капітана ...
Звістка про загибель 12-ї застави знайшла його в госпіталі м Душанбе. Начальник застави Михайло Майборода, який загинув у перші ж хвилини бою, був його найкращим другом, і ця смерть точно розірвала час навпіл: "до" і "після". Тут, в госпітальної палаті, Д. Розумовський усвідомив, що не хоче і не може більше служити.
Він і раніше бачив, що діється на кордоні недобре. Застави не зміцнює. Набрані за контрактом таджики відмовлялися стріляти в своїх братів-мусульман. Замість того щоб давати сувору відсіч бойовикам, російська влада сором'язливо відмовчувалася, в кращому випадку - скидала над кордоном освітлювальні бомби.
Бачив, але змушував себе не думати про це, заспокоюючись тим, що чесно робить свою справу. Але після загибелі 12-ї застави Д. Розумовський немов прозрів, прокинувся від сплячки ...
На похоронах М. Майбороди - у м Алма-Ата - Дмитро познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Яким ім'ям називати первістка - навіть питань не викликало. Звичайно, Михайлом: в честь Майбороди ...
Командування не хотіло відпускати Д. Розумовського. Незважаючи на норовливий характер, він вважався одним з кращих офіцерів: сміливий, ініціативний, вдумливий. Тому, коли писав у газету, підспудно сподівався: тепер вже точно на кордоні не залишать. Так і вийшло ...
Професіонали такого класу на дорозі не валяються. Він міг без праці влаштуватися в будь-яку охоронну фірму, очолити безпеку в якомусь банку, тільки без погонів себе не уявляв. Офіцерська служба була для нього не роботою, а способом життя.
Знайомі хлопці - ті, з ким навчався, служив на кордоні, - запропонували піти в групу "Вимпел", яка тільки-тільки вона повернулася тоді в структуру ФСБ. Д. Розумовський погодився відразу, не роздумуючи, і ніколи потім про це не шкодував.
Тільки тепер зрозумів він, що мріяв про спецназ все життя. Йому подобалося тут все: постійна зміна місць, витонченість дій, необхідність миттєвих рішень.
Той, хто вважає спецназ простий машиною для відрубування голів, - жорстоко помиляється. За кожною проведеною операцією варто довга, кропітка підготовка, детальна розробка планів, виснажливі тренування. Спецназівці мало бути тільки сильним, спритним і влучним. Він повинен вміти думати, передбачати, ч у о с т в о в а т ь противника.
Цими талантами Д. Розумовський був наділений сповна. За шість років служби в групі "Вимпел" його група - а незабаром він став вже начальником відділення - не понесла жодної втрати, хоча боїв випало чимало.
Пройшов майже через всі операції "Вимпел". Звільняв заручників в "Норд-Ості". Захоплював в Новогрозненскій С. Радуєва. Громив бойовиків в Дагестані. Перекривав грузинський кордон (в тому бою його група знищила 25 бандитів). У станиці Слепцовской 10 годин вів безперервний бій з терористами.
За події в ст. Слепцовской Розумовського представили до ордена Мужності, тільки отримати він його так і не встиг. Втім, до нагород Д. Розумовський взагалі ставився без жодного пієтету: залізяки - і є залізяки. Він мав на це повне право. За службу в "Вимпел" до двох бойових нагород, отриманих на кордоні, додалися і ще три: орден "За військові заслуги", медалі ордена "За заслуги перед Вітчизною" обох ступенів.
Життя не змінила, чи не зігнулися його. Він залишився таким же правдоруб, яким був з юності. Власна совість - була для нього головним авторитетом. Якщо вважав себе правим - готовий був стояти до кінця, доводити, лаятися - хоч навіть і з начальством. (Скільки було випадків, коли Майор - так його звали в групі - ходив і до начальника управління, і до начальника ЦСН ФСБ, стукав кулаком по столу, вимагав.)
Уже після подій в м Беслан по телевізору показували інтерв'ю з Ставропольським архієпископом - здається, Феофаном. "Я сам бачив, - розповідав владика, - як один офіцер - його всі називали Майор, - ризикуючи собою, рятував дітей. Коли він загинув, я закрив йому очі".
Деталі цього страшного бою відомі тепер до дрібниць. Група Д. Разумовського перебувала за парканом, праворуч від школи, він повинен був керувати вогневою підтримкою. І коли надійшла команда на старт - першим пішов вперед. Встав на повний зріст, на прострілює з усіх боків п'ятачку. Ще на підступах до будівлі школи знищив двох бандитів. Терористи вели вогонь в спини тікають дітей.
Чи було йому страшно? Напевно, було. Не відають страху тільки дурні. Але тим і відрізняється сміливий від боягуза, що вміє володіти собою.
Дмитро виявив нову вогневу точку і, відволікаючи увагу на себе, першим увірвався в приміщення, з якого вівся вогонь. Свистіли над головою кулі, торохтів РПК. Але Д. Розумовський навіть не намагався ухилятися. Під шквальним вогнем він вказував вогневі точки супротивника. Зав'язався бій, в результаті якого вогонь був пригнічений, але Дмитро отримав смертельне поранення.
А потім снайпер потрапив йому в груди, прямо над бронежилетом. "Мене зачепило. Забирайте", - це було все, що встиг він сказати ...
Що таке героїзм? Мені здається, героїзм і зухвалість - це зовсім не одне і те ж. Щоб загинути - не треба мати великого розуму. Героїзм повинен бути осмисленим, адже недостатньо просто закрити собою амбразуру дзоту: кулемет лише переріже тебе і застрочить з новою силою. Але якщо піднімуться в цей момент з окопів ланцюга, значить, загинув ти не даремно ...
У підполковника Д. Розумовського залишилося двоє синів. Молодший - трьохлітка - ще був занадто малий, щоб усвідомити подію. Зате старший - Міша - зрозумів все відразу. На цвинтарі він стояв, не зронивши ні сльозинки. Лише коли труну опускали в землю, Міша заплакав: беззвучно, без схлипів - по-офіцерські ...
Там, на похоронах, він вирішив для себе остаточно і твердо, що теж буде військовим. Як батько. Як старший лейтенант М. Майборода, в честь якого він названий. Як тисячі тих, хто загинув, так і не почувши відповіді на цей страшний, важкий і вічне питання - в ім'я чого? ..
Олег Геннадійович Ільїн
Народився 21 грудня 1967 року в сел. Краснооктябрьский Сокулукського району Киргизької РСР - російський військовослужбовець, офіцер Управління «В» ( «Вимпел») ЦСН ФСБ РФ, підполковник, загинув при визволенні заручників під час теракту в м Беслан. Посмертно удостоєний звання Героя Російської Федерації.
Вони були повною один одному протилежністю. Д. Розумовський - незворушний, холоднокровний, спокійний ( "мертвий лев" - називали його в загоні). О. Ільїн - галасливий, вибуховий, гарячий. Він хотів, як Чапай, весь час бути попереду, і за це прозвали його ласкаво й іронічно - Маячок. Чи не маяк, а саме маячок ...
Олег Ільїн потрапив в "Вимпел" в 1995 році. За спиною залишилося Рязанське училище зв'язку, служба в ВДВ.
Його прихід співпав з подіями в м Буденновск, але на операцію О. Ільїна тоді не взяли. Він образився до сліз. "Не квапся, вистачить на твій вік подвигів", - заспокоювали його "діди", тільки О. Ільїн чекати не хотів, та й не вмів. Він поспішав встигнути скрізь ...
Його хрещення відбулося в с. Первомайському. Група не встигла дійти ще до села, як куля снайпера чиркнула прямо перед ногами О. Ільїна. "Блін, - вилаявся він, - зарано помирати". І пішов як ні в чому не бувало вперед ...
За с. Первомайське він отримав "відвагу" - саму, напевно, почесну бойову нагороду. (Потім їх буде ще багато - і орден Мужності - це після Ботліхе. І "За військові заслуги" - це вже "Норд-Ост". І дві медалі ордена "За заслуги перед Вітчизною" з мечами.)
О. Ільїн був офіцером до мозку кісток. У нього навіть захоплень ніяких не було, не кажучи вже про підробітки на стороні: одна тільки служба.
Потрапивши в відділ спецоперацій, досконало вивчив гірнича справа, брав вершини, неприступні і для альпіністів з багаторічним стажем. А коли треба було освоїти параплан - щодня вставав ні світ ні зоря і літав над базою ЦСН ФСБ, до тих пір, поки в гуртожитку не підняли бунт - своїм торохкотінням він нікому не давав спати.
Сім'я була йому теж до пари. Дружина Аня стрибала разом з ним з парашутом. Син Гриша ходив в гори ...
Як поєднувалися в ньому два Цих не поєднувані, здавалося б, якості? Стоїцизм, монотонне завзятість, муштра. І поривчастість, різкість, відчайдушна молодецтво. Ніби клацав всередині якийсь тумблер, і тоді перетворювався, змінювався О. Ільїн прямо на очах ...
3-го вересня 2004 року група О. Ільїна була передовою. Одним з перших він увірвався в будівлю, прикривши відступ заручників. Їх з Денисом Пудовкіним - його підлеглим - поранило майже відразу. По рації їм запропонували повернутися назад, але відступати вони не хотіли: занадто вигідну позицію вдалося зайняти.
Бій ішов уже майже врукопашну. В упор О. Ільїн розстріляв двох бандитів, але куля наздогнала і його самого. Ціною свого життя врятував співробітників штурмової групи і забезпечив знищення інших злочинців.
Прапорщик Д. Пудовкін загинув поруч з ним. Своїм тілом він прикрив одну з жінок ...
Пудовкін Денис Євгенович
Народився 13 серпня 1976 року в м Ногінськ Московської області в родині службовців. Денис Пудовкін хотів стати військовим з дитинства. У своєму рідному м Ногінськ ще в школі ходив у військово-патріотичний клуб, займався рукопашним боєм.
Поле закінчення школи, з вересня 1991 року по грудень 1994 року навчався в Ногинском філії Тучковского автотранспортного коледжу.
З січня 1995 року по грудень 1996 року проходив військову службу за призовом в ВДВ Збройних Сил РФ.
З березня 1997 року по січень 2000 року працював міліціонером Відділу позавідомчої охорони при УВС Адміністрації Ногінського УВС ГУВС Московської області. З квітня 2000 року по грудень 2002 року працював дільничним інспектором 1-го Міського відділу міліції Ногінського УВС.
Потім перейшов до обласного СОБР. Був снайпером. Тричі їздив до Чечні.
У січні 2003 року перейшов в «Вимпел». (Медаль "За відвагу" знайшла його вже в "Вимпел").
До групи Д. Пудовкіна посватав його тренер по рукопашке - вчив Дениса з дитинства, довіряв безмірно. Ця відрядження було у Д. Пудовкіна третя.
Прапорщик Пудовкін Д.Є. виносив дітей з-під обстрілу. Проходячи далі по школі, він побачив скупчення заручників, яким почав допомагати знайти правильний напрямок. Коли Денис зробив спробу вивести людей - через укриття вискочив один бандит. За спиною Дениса в цей момент були діти. Вони стріляли практично одночасно. Бойовик помер на місці. Денис же отримав смертельне поранення. Йому було 28 років.
Посмертно він був нагороджений орденом "За заслуги перед Вітчизною" 4-го ступеня.
Олександр Валентинович Перов
Народився 17 травня 1975 року народження, начальник оперативної групи 1-го відділу Управління «А» ( «Альфа») ЦСН ФСБ РФ, загинув при визволенні заручників під час теракту в м Беслан. Посмертно був удостоєний звання Героя Російської Федерації.
У групі "Альфа" Сашу Перова звали Пухом. Пух - не через легкості ваги, а похідне від прізвища: Перов, перо, пух. (Яка вже там легкість - під два метри зросту, на всіх чемпіонатах незмінно брав перші місця.)
Спецназовцем А. Перов став випадково (хоча чи може доля бути випадковою?). Взагалі-то збирався він бути військовим - як батько, як старший брат. За їхнім прикладом закінчив Московське вище командне училище - кузню кремлівських кадрів. Усе подальше життя була вже розписана на багато років вперед, але з пантелику збив найближчий друг - теж колишній "кремлевец".
Друг потрапив в "Альфу", і його захоплені розповіді про групу боляче зачепили честолюбство Олександра. Вони і раніше постійно змагалися один з одним - хто швидше пробіжить, хто краще відстріляється. А тут виходило, що він, А. Перов, буде марширувати по плацу, а тим часом одвічний його суперник поїде на війну. Цього допустити не молодий лейтенант не міг.
Так честолюбство призвело його в спецназ. Але на цьому обмежитися А. Перов не зміг. Йому треба було стати обов'язково кращим.
Тільки прийшов - відразу ж виграв чемпіонат ФСБ по лижам. Ледь зайнявся спортивним орієнтуванням - знову опинився першим. І в службовому двоборстві - першим, і в стрільбі.
У нього був своєрідний талант. Якщо чогось дуже хотілося, це щось обов'язково виходило, хоча за зовнішньою легкістю незмінно переховувався важкий, виснажлива праця, вимотуючі тренування.
Але цього А. Перов не показував. Як і для будь-якого істинного офіцера, зовнішня атрибутика стояла у нього на першому місці. Навіть у відрядженнях примудрявся виглядати так, ніби йде на парад. Форма завжди наглажена, все блищить і сяє. Бруду і розхлябаності не міг терпіти органічно.
А ще він був дуже хорошим командиром. Берег людей. Готовий був вчепитися в горлянку за кожного свого бійця. У групі знали: якщо Пух призначається старшим - значить, все буде нормально.
Спецназ - це єдиний організм. Тут не місце героям-одинакам. Сила спецназу - в його згуртованості, коли ти знаєш, що обов'язково тебе прикриють, не кинуть, підтримають. Якщо ти спиш під однією ковдрою, їж консерви з однієї миски - ти вже не можеш існувати сам по собі. Ти - частина однієї великої родини. Тому, може, про загиблих тут не прийнято говорити в минулому часі ...
У вересні 2004 р А. Перов збирався вчитися в Академії ФСБ РФ. Відрядження в м Беслан мала у нього бути однією з крайніх (в спецназі, як і в авіації, немає слова "останній") ...
З уявлення до звання Героя Росії: в ході штурму майор А. Перов знищив одного терориста, який вів вогонь по заручникам. Особисто прикривав евакуацію заручників. Випереджаючи розрив гранати, накрив собою трьох заручників. Отримавши смертельні поранення, продовжував керувати групою ...
Коли 3 вересня 2004 року в 15 годин до школи на машині під'їхали співробітники МНС, щоб відповідно до досягнутої з терористами домовленості забрати тіла розстріляних і викинутих бандитами на вулицю чоловіків з числа заручників (страта проводилася в кабінеті російської мови) - в спортивному залі сталося страшне. Від сильної спеки не витримав скотч, яким до баскетбольної кошику була прикріплена вибухівка. Він відірвався, після чого від удару стався вибух. Вирішивши, що почався штурм будівлі, терористи привели в дію ще один потужний заряд.
Приблизно через хвилину перед школою почали з'являтися закривавлені діти і жінки. Бандити намагалися «дістати» розбігаються заручників, стріляли їм у спини. А. Перов, перебуваючи за бетонним парканом, всього цього не бачив. Тільки зрозумів, що прийшов час штурму і ведення запеклого бою з терористами всередині будівлі. Його групі належало зачистити кутовий приміщення на першому поверсі.
Напруження наростало. Проникнути всередину школи і знищити противника поки не вдавалося. Бойовики в цьому крилі чинили запеклий опір. Проскочивши на ту сторону, де вікна, спецназівці побачили школярів - висунувшись з відкритих вікон, вони махали білими ганчірками і кричали: «Не стріляйте, їх тут багато!» Тоді А. Перов разом з товаришами, вставши під вікна, почав висмикувати дітей з підвіконь на землю, паралельно ведучи стрілянину по відкрили зсередини приміщення вогонь бойовикам.
Треба було увірватися в їдальню. Не роздумуючи, А. Перов влетів у вікно, встиг убити бойовика у підсобки. Сховавшись за її стіну, не давав бандитам вести прицільний вогонь, забезпечивши проникнення в їдальню інших бійців групи.
Почався запеклий бій в приміщенні. В їдальні знаходилося не менше сімдесяти знесилених дітей, лежачих на підлозі. У такій складній обстановці спецназівці зачистили весь простір. А. Перов з двома співробітниками продовжував перебувати попереду, відсікаючи терористів. Інші «альфовці» передавали у вікна дітей співробітникам МНС.
Здавалося, що поставлена перед групою завдання виконане, причому без втрат. І тут нова вступна - продовжити зачистку всього правого крила будівлі. З протилежного торця не змогла прорватися одна з груп. За короткий час вдалося звільнити від бандитів чотири класи з правого боку коридору. Приступили до зачистки кінозалу. Прапорщик Олег Лоськов кинув в приміщення дві гранати. Слідом за вибухами, ведучи вогонь з автомата, кинувся в дверний отвір і був убитий автоматною чергою. А. Перов, кульгаючи через роздробленої ноги, підбіг до Олега і відтягнув його в початок коридору до сходів. На допомогу підбігли два співробітника «Вимпел». Поки намагалися визначити, чи живий товариш, не помітили, як із запиленого коридору з криком: «Аллах акбар!» вибіг терорист і розрядив в спецназівців всю автоматну обойму.
Будучи тяжко поранений, Олександр натиснув на курок, але пострілів не було - закінчилися патрони. Він отримав дві кулі в пах, що потрапили нижче бронежилета. Інший спецназівець, ухилившись шкереберть від куль, чергою поранив бойовика. Той кинув гранату в їдальню і зник в коридорі.
Незважаючи на страшний біль, А. Перов встиг відскочити в приміщення їдальні і своїм тілом прикрив від осколків групу дітей, яких ще не встигли евакуювати співробітники МНС.
Михайло Борисович Кузнєцов
Народився 21 серпня 1965 року в с. Сафоново Раменського району Московської області в сім'ї робітників. З 1980 року по 1983 рік навчався в СГПТУ № 62 м Москви. У період з червня 1983 року по квітень 1984 року працював на московському локомотиворемонтний завод.
У 1984 році був призваний на військову службу до лав Збройних Сил. Проходив службу в Афганістані.
У жовтні 1986 року зарахований в «Вимпел» - ветеран групи, брав ще Білий дім - взагалі повинен був залишатися в резерві. Його, мінера екстра-класу, берегли як зіницю ока. Але коли почали стрибати назовні заручники, звідкись викопав він шкільну парту - недарма за хазяйновитість дали йому прізвисько Домовик, - підтяг до вікна, почав витягати людей. Понад двадцять людських життівврятував він, але сам від кулі не вберігся. Прикриваючи групу захоплення, вступив в бій з двома терористами, знищив їх і загинув. У цей день, 3 вересня, у його дружини був день народження ...
Кавалер ордена «3а заслуги перед Вітчизною» IV ступеня (посмертно).
Маляров В'ячеслав Володимирович
Народився в 1969 році. в місті Балаково Саратовської області. Ріс без батька. З 1976-го по 1986 рік навчався в середній школі №10. Займався в дитячо-юнацькій спортивній школі № 1, де показав себе талановитим спортсменом, незважаючи на відсутність видатних фізичних даних.
Після закінчення середньої школи Маляров вступив до Смоленський державний інститут фізкультури і спорту. У поєдинках він заслужив звання кандидата в майстри спорту з легкої атлетики.
Після закінчення 1-го курсу В'ячеслав добровільно вступив до лав Радянської армії, здійснивши свою давню мрію стати військовим. У 1987 році попросив направити його до Афганістану. Проходячи службу в складі окремої розвідроти 103-ї дивізії ВДВ, безпосередньо брав участь в бойових діях, вже в двадцять років був нагороджений дуже почесною і улюбленої в народі медаллю «За відвагу».
Будучи в Афганістані, Маляров писав додому, що знаходиться в мирній Монголії. У 1989 році він демобілізувався і продовжив навчання в інституті, який закінчив у 1992 році. Вирішивши зв'язати свою подальшу долю з армією, поступив на службу за контрактом в 218-й окремий батальйон ВДВ спеціального призначення, дислокований в Підмосков'ї.
У 1994-1995 рр. Маляров «виконував завдання з підтримання конституційного порядку на території Росії». Отримав звання прапорщика. Друга медаль «За відвагу» - за штурм Грозного. Там, в Чечні, під час проведення спільних спецоперацій, його взяли на замітку співробітники Групи «А».
У квітні 1996 року В'ячеслав Маляров був зарахований до підрозділу «А». У жовтні 2002-го він був одним з перших, хто увірвався в будівлю Театрального центру на Дубровці, звільнив велику кількість заручників. За цей подвиг був нагороджений орденом Мужності.
В'ячеслав завжди підходив до виконання завдання дуже ретельно, продумував все до дрібниць. Навіть ввів спеціальну пам'ятку, в яку записував все, що може стати в нагоді при виконанні чергового завдання: пристрілка зброї, орієнтування на лісистій місцевості і т. П. Запам'ятати все неможливо, і особливо важко пригадати в надзвичайної ситуації, Під кулями бандитів, а «шпаргалка» в такій ситуації може стати хорошою підказкою.
... За роки військової службимайор В. Маляров був нагороджений орденом Мужності, двома медалями «За відвагу», медалями ордена «За заслуги перед Вітчизною» I і II ступеня із зображенням мечів, Суворова, «За відзнаку у військовій службі» і «Воїну-інтернаціоналісту від вдячного афганського народу », нагрудним знаком« За відзнаку в бойових операціях ». І ці нехитрі «шпаргалки» дійсно рятували від неминучої загибелі багатьох.
У школі № 1 м Беслан був момент, коли група нарвалася на чотирьох бойовиків, які, прикриваючись дітьми, намагалися вийти з оточення. Першим їх побачив майор В'ячеслав Маляров. Він, не розгубившись, одразу відкрив вогонь по противнику - закриваючи в той момент своїм тілом дітей, які були за його спиною. Майор Маляров В.В. практично перекрив собою напрямок обстрілу для групи. Отримавши смертельне поранення, продовжував вести бій. Поранив двох терористів і змусив їх відступити. Йому було 35 років.
Кавалер ордена «3а заслуги перед Вітчизною» IV ступеня (посмертно). Рідне місто не забув свого земляка. 15 листопада 2004 року рішенням Ради депутатів йому було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Балаково».
11 січня 2005 на фасаді загальноосвітньої школи № 10, де колись навчався майбутній співробітник «Альфи», з'явилася меморіальна дошка. Друга меморіальна дошка була урочисто відкрита в жовтні 2008 року на будівлі дитячо-юнацької спортивної школи № 1.
Документальний фільм «Безсмертний» про уродженця м Балаково завоював в січні 2011 року нагороду Федеральної служби безпеки. Він був знятий студією «Отечество» і представлений на конкурс на кращий твір літератури і мистецтва про діяльність ФСБ.
І там же, в м Балаково, був відкритий пам'ятник всім співробітникам спецназу ФСБ, загиблих у Беслані.
Катасонов Роман Вікторович
Народився в червні 1976 року в м Серпухов Московської області в родині військовослужбовця. Батько його закінчив Серпуховское військове училище РВСП. Довгий час сім'я кочувала по гарнізонах. У Білорусії Роман закінчив школу з медаллю, був призером з таеквондо серед юніорів.
Потім - Мінське суворовське. Після закінчення Мінського суворовського військового училища Роман вступив до Рязанське вище повітряно-десантне училище. Через рік факультет спеціального призначення, на якому навчався курсант Р. Катасонов, перевели в Новосибірськ. У 1997 році він з відзнакою закінчив Новосибірське вище загальновійськове училище. Уже тоді за плечима у Романа було 500 стрибків.
Потім офіцер служив в Приволзькому військовому окрузі, був командиром розвідувальної групи 509 окремого загону спеціального призначення. У 2000 році старший лейтенант Р. Катасонов був переведений для подальшого проходження служби в управління «В» Центру спеціального призначення ФСБ Росії.
Роман вивчив китайську, досконало освоїв підривну справу, інформаційні технології, а диплом захистив по захопленню аеродромів на Низьколітаючі апаратах.
Сім'я повернулася в Підмосков'ї. А далі - блискучі операції. Перша - знахідка архіву Дудаєва. Роман продовжував спеціалізуватися на підривній справі. Знищення угруповання Бараева. "Норд-Ост". На Дубровці він разом з командиром йшов з іншого боку основної групи. Роман тоді був нагороджений орденом Мужності.
Все звання Роман отримував достроково, старший лейтенант, капітан, в 26 років - майор. Пройшов всю Чечню, нагороджений медалями "За відвагу" і Суворова. Направлений в академію, з 1 вересня 2004 року мав почати вчитися. Але добровільно поїхав в Беслан.
Ніякого бронежилета в той день, як розповіли товариші по службі, на Романа не було. Коли пролунав вибух і народ хлинув на вулицю, бійці Управління "В" ЦСН ФСБ, навпаки, кинулися вперед, скидаючи з себе все "непотрібне". Хлопці прикривали заручників і співробітників штурмової групи: з зайвою вагоюна собі не дуже-то через парти пострибаєш. Бронежилети та шоломи скидали на ходу.
Майор Роман Катасонов в ході штурму проник будівлю і знищив двох терористів, в одному з приміщень виявив двох сховалися дітей. Рятуючи їх і прикриваючи співробітників штурмової групи, вступив в бій з кулеметним розрахунком бандитів. В ході цього бою отримав смертельне поранення. Кавалер ордена «3а заслуги перед Вітчизною» IV ступеня (посмертно).
Похований на Ніколо-Архангельському кладовищі разом з бійцями «Альфи» і «Вимпел», немов у єдиному строю, поруч з могилами бойових товаришів, які були вбиті раніше - в Будьонівську, Первомайському, Чечні.
Пам'ять про випускника Мінського СВУ увічнена і в музеї училища, де існує стенд, присвячений мінським «кадетам», загиблим при виконанні військового обов'язку.
Лоськов Олег В'ячеславович
Прапорщик Лоськов О.В. (Група "Альфа") народився в 1981 році в с. Василівка Воловського району Липецької області. Олег завжди з трепетом ставився до дітей, - згадували односельці О. Лоськова. - Життя склалося так, що йому поодинці довелося ростити маленьку сестру. Він усе вмів: і порвані колготки заштопати, і кіски дівчинці заплести. А битися не любив, хоча силою Бог його не образив.
Для нього р Беслан став першою і останньою відрядженням. Прапорщик О. Лоськов в складі штурмової групи зіткнувся з чотирма бандитами. Сховавшись за спини заручників, вони намагалися вирватися з будівлі школи, Олег отримав смертельне поранення. Останніми, кого врятував О. Лоськов, були дві маленькі дівчинки. Він виніс їх на руках. Нагороджений орденом «3а заслуги перед Вітчизною» IV ступеня (посмертно).
Йому поставили пам'ятник у рідному селі. Бюст відкрили в сквері навпроти сільського храму. Тут за кілька тижнів до загибелі Олег вінчався. Медовий місяць перервав дзвінок від начальства - спецназівця відправляли у відрядження на Північний Кавказ. Перша для О. Лоськова операція закінчилася трагічно ...
У школі, де він навчався, створили музей Олега Лоськова. Односельці назвали його ім'ям вулицю в с. Василівка.
ВОНИ ВИСТУПИЛИ живим щитом!
Трагедія в м Беслан - це трагедія всієї Росії. Терористи почали війну не тільки з простим дорослим населенням, а спрямовану війну проти наших дітей.
І кожен з цих військових виконував свій обов'язок, свою роботу. Вони робили те, чого були навчені. Але не варто забувати, що, рятуючи дітей в школі, вони гинули і залишали своїх дітей без батьків, а своїх дружин без чоловіків.
Не можна забувати про Героїв Росії з великої літери. Про людей, які охороняють нас і наших дітей.
ПЕРОВ ОЛЕКСАНДР ВАЛЕНТИНОВИЧ (17.05.1975 - 03.09.2004) Олександр Валентинович Перов (17 травня 1975 року - 3 вересня 2004 роки) - російський військовослужбовець, начальник оперативної групи 1-го відділу Управління «А» ( «Альфа») Центру спеціального призначення Федеральної служби безпеки Російської Федерації, який загинув при визволенні заручників під час теракту в Беслані. Посмертно був удостоєний звання Героя Російської Федерації. БЕСЛАН Групі майора Перова належало зачистити кутовий приміщення будівлі на 1-му поверсі. Це була простора їдальня з підсобками, туалетом і мийної. Уточнивши групі завдання, Олександр особисто розкидав через паркан підготовлені заряди і таким чином розміновував підхід до стіни будівлі. потужні вибухи були чутні в усьому місті. Слідом за вибухами 9 бійців групи проскочили до школи через дверний проріз в паркані і притиснулися до її стіні. Тут же скинутої бойовиком з 2-го поверху гранатою був поранений молодий офіцер, але залишився в строю. Залишалося найскладніше - увірватися всередину будівлі, щоб в зіткненні з терористами їх знищити і забезпечити евакуацію дітей. Перов прийняв рішення проникнути в їдальню через двері, яких в стіні було дві. Підклавши вибухівку, він підірвав одну з них. Виявилося, що двері зсередини була завалена столами і партами. Довелося підривати іншу. Чи не злетіла внутрішня металева решітка. Хлопці мотузкою зірвали її, але Олександр не встиг відскочити, двері вдарила йому в ногу і розтрощила кістку. Хлопці хотіли його віднести в машину швидкої допомоги, але він категорично відмовився і продовжував виконувати поставлене групі завдання. Всі дії групи відбувалися під загрозою ураження вогнем бойовиків з вікон 2-го поверху. Щоб це виключити, доводилося самим вести інтенсивний вогонь по верхньому поверху. Напруга бою наростало. Проникнути всередину школи і знищити терористів поки не вдається, тим самим затримується виконання основного завдання - порятунок заручників. Бойовики в цьому крилі будівлі чинять запеклий опір. Вони ведуть вогонь з вікон навчальних класів другого і першого поверхів. Спецназівці відповідали вогнем з автоматів по віконних отворів, щоб не дати бандитам можливості висовуватися і вести прицільну стрільбу Їм допомагає кулеметник, провідний вогонь довгими чергами з балкона 4-го поверху сусіднього житлового будинку, сховавшись за мішками з піском. Стримують дії терористів снайпери, що розташувалися на дахах будівель. А кулі близько спецназівців все ж свистять, клацають об асфальт. Їм доводиться тісно притискатися до стіни. У групі вже двоє поранених. Олександр, перемагаючи біль у нозі, продовжує керувати групою і наказує проникнути в їдальню через вікна з іншого боку будівлі. Іншого способу не було. Можна ще підірвати стіну і проникнути всередину будівлі в проріз. Для цього потрібно багато вибухівки, якої у Перова вже не було. Причому від вибуху могли постраждати діти, які перебували всередині приміщення. Проскочивши на сторону, де вікна, хлопці побачили школярів, висунулися з відкритих вікон, вони махали білими ганчірками і кричали: «Не стріляти, їх тут багато». Тоді Саша з хлопцями, вставши під вікна, почали висмикувати дітей з підвіконь на землю. По телевізору був показаний короткий сюжет цього моменту. Вікна виходили на лицьову сторону школи, на площу. Осторонь шуміла величезний натовп людей і стежила за діями групи. Бойовики відкрили зсередини приміщення по вікнах прицільний вогонь. На хлопців посипалися осколки скла, тріски, штукатурка. Вони вели стрілянину, просунувши в вікна тільки автомат, намагалися стовбури зброї не опускати вниз, щоб не вразити лежать на підлозі дітей. Йшов шосту годину вечора. Майор Перов знаходився в напрузі більше 10 годин, без їжі і навіть води, п'яту годину з групою в бою. Він, Маляров і Лоськов стояли біля сходів, що ведуть на 2-й поверх. Позаду - стіна їдальнею з дверним прорізом, зліва тягнувся коридор в центр школи, перед ними починався довгий напівтемний коридор всього правого крила будівлі. Сходи контролював Маляров, Перов і Лоськов - коридорне простір прямо, Ігор В. стежив зліва. Решта виносили дітей. Евакуація йшла повільно. Кожну дитину доводилося брати обережно, багато хто був поранений, стогнали. Все спецназівці страшно втомилися до такої міри, що навіть стали втрачати контроль над собою, притупилося почуття небезпеки, знизилася впевненість у правильності дій. За розрахунками, бійці можуть діяти в бою грамотно не більше півтори години. Їх би вивезти з бою, замінити групою з резерву. Однак командир групи Олександр Перов отримує нове завдання продовжувати зачистку всього правого крила будівлі. З протилежного торця не змогла увірватися одна з груп. Уточнивши товаришам завдання, намітивши порядок дій кожного, група приступила до виконання нового завдання. Олександр з роздробленою ногою втрьох з товаришами продовжував діяти попереду, хоча, як командир, міг би доручити найнебезпечнішу роботу іншим бійцям. Віктор розповідав, що в ході подальшого бою вдалося зачистити перший клас, знищити одного терориста, щоб не ризикувати при зачистці наступних класів, кумулятивним зарядом з гранатомета зруйнували суміжну стіну, убивши ще одного бойовика. Таким чином за короткий час вдалося звільнити від бандитів чотири класи з правого боку коридору. Проте, звідусіль вівся інтенсивний вогонь з автоматів, особливо з кінозалу, що знаходиться з лівого боку коридору. Кулі вдарялися об стіни, стелю, сипалася штукатурка. Від зруйнованих стін і стрілянини в коридорі повисла пил, дихати стало важко, видимість була обмежена. Його зачистку почали хвилин 25 на шосту вечора. Лоськов кинув в приміщення дві ручні гранати. Слідом за вибухами, ведучи вогонь з автомата, сунувся в дверний отвір і тут же був убитий автоматною чергою. Впав в коридорі біля дверей. Саша, сильно кульгаючи, підбіг до нього і відтягнув в початок коридору до сходів. Підійшли на допомогу Сашиной групі два вимпелівці і зупинилися недалеко зліва, чекаючи від нього розпоряджень. Маляров допомагав Олександру розстібати на Лоськовим куртку. Бронежилет був пробитий в декількох місцях. Їхній товариш був мертвий. Чи не помітили, як із запиленого коридору і мороку вибігає терорист з криком: «Аллах Акбар!», Шквальним вогнем з автомата вбиває майора Велько і ранить майора Кузнєцова з «Вимпел», тут же вбиває наповал майора Малярова - куля збоку потрапила йому в серце. Саша, піднявшись, натискає на курок автомата, пострілів не було, в магазині не виявилося патронів, сам отримує відразу дві кулі в пах нижче бронежилета. Ігор В., ухилившись шкереберть від куль, чергою ранить бойовика, той кидає гранату в їдальню і ховається в коридорі. Саша встигає відскочити в приміщення їдальні і своїм тілом прикриває від осколків гранати групу дітей, яких ще не встигли евакуювати співробітники МНС. Було приблизно 17:30. Віктор, перебуваючи за стінкою в їдальні, бачив, як впав Перов перед дітьми. Він, ще посміхаючись, показав йому рукою, що поранений. Віктор подумав, хлопець сильний, виживе. Незабаром помітив, як під одним стала з'являтися калюжа крові, а коли підскочили співробітники МНС потягли Олександра до вікна, щоб передати в машину швидкої допомоги, за ним так і тягнувся кров'яної шлейф. Тоді Віктор і інші бійці зрозуміли, що Саша Перов загинув. Рана виявилася смертельною, в паху були перебиті обидві артерії. Помер в госпіталі і майор Кузнєцов теж від перебитою артерії. Бій тривав. В ході його спецназівці зуміли зачистити всі навчальні класи з правого боку коридору. У кінозал через дверний проріз не стали вдиратися. Як виявилося, там бойовиками була обладнана вогнева точка з мішків з піском. Обороняли її шість терористів. Сховавшись за мішками, вони вели безперервний вогонь по вікнах і дверного отвору, не допускали можливого проникнення в кінозал бійців «Альфи». Хлопці вирішили діяти з зовнішньої сторони приміщення, зруйнувавши стіну кумулятивними снарядами і гранатами. Бойовики сховалися в підвалі під кінозалом. Знищували їх там вогнем з гранатометів. Тільки о другій годині ночі бої в школі завершилися. У підвалі було виявлено шестеро убитих бойовиків, ще двох знайшли в навчальних класах. Всього, таким чином, в правому крилі будівлі були знищені 20 терористів. Тому тут і відбулися найзапекліші бої, сама будівля в цьому місці найбільше було зруйновано. Указом Президента Російської Федерації від 6 вересня 2004 року №1198 за мужність і героїзм, проявлені при виконанні спеціального завдання, майору Перову Олександру Валентиновичу присвоєно звання Героя Російської Федерації (посмертно). Похований в Москві на Ніколо-Архангельському кладовищі. . Ніна Андріївна Кардашова написала вірш: Легким хмаркою, не поспішаючи, Відходила від тіла душа ... А навколо пил, і кіптява, і дим. Він красивим був, молодим. І друзі йому: «Саня, ти як?» Вказала на рани рука. «Потерпи, ми зараз, ми в бою!» він їм віддав посмішку свою. Забуття ... Милий вигляд синка. Той рученята махає: «Пока!» А дружина: «Додзвонився б мені ...» «Я прийду до тебе, Жанна, уві сні!» Мати проходить, уболіваючи: «Мій рідний ...», Губи шепочуть: «Синочку ти мій ...» Поруч з нею в печалі батько. «Ти не плач! Я спецназу боєць. Сам же нас навчив так жити - Кращим бути і Вітчизні служити! - Голос воїна твердий, і суворий. - Я інакше не міг. Я Перов! Всі. Прощайте! » Героя душа До Престолу летить не поспішаючи.
Перов Олександр Валентинович - начальник оперативної групи 1-го відділу Управління «А» ( «Альфа»), майор.
Народився 17 травня 1975 року в місті Вільянді (Естонія) в сім'ї військовослужбовця. Успішно закінчив середню школу № 937 міста Москви. З дитинства захоплювався спортом, і ще в 5-му класі виконав норматив 1-го дорослого розряду з лижних гонок.
У Збройних Силах Росії з 1992 року. У 1996 році закінчив Московське Вища загальновійськове командне училище, і в тому ж році зарахований до Групи «А» ( «Альфа») Центру спеціального призначення Федеральної служби безпеки Російської Федерації.
З 1999 року Олександр Перов неодноразово виїжджав у службові відрядження, брав участь в складних оперативно-бойових операціях по припиненню актів тероризму. Володіючи важливим для бійця спецназу якістю - спостережливістю, - він грамотно і чітко помічав тонкощі, нюанси обстановки. Тому під час спецоперації в Комсомольському проти банди Гелаева молодий офіцер був спостерігачем в групі снайперів, так як тільки він умів визначити по другорядним, непрямими ознаками, де, на якому з об'єктів знаходиться противник.
Надалі Перов освоїв мінно-підривну справу, і виїжджав до Чечні вже в якості підривника.
Під час трагічних подій в «Норд-Ості» А.В. Перов в складі своєї групи повинен був зробити шляхом підриву пролом в металевих дверей, яка виходила в оркестрову яму в залі театрального центру на Дубровці. Але обстановка в ході бою змінилася, і командир прийняв рішення: двері не підривати, оскільки штурмові групи вже прорвалися в зал і була ймовірність поразки своїх ...
1 вересня 2004 року, коли терористи захопили школу № 1 в місті Беслані (Північна Осетія), з розташованими в ній дітьми, майор Перов, хоча і був незадовго до цього призначений начальником оперативної групи, але тут повинен був виконувати обов'язки підривника, із завданням - проробляти проходи мінно-вибуховим способом ...
Коли 3 вересня 2004 року раптово почався жорстокий бій Олександр Перов, діючи рішуче і сміливо, особисто знищив одного з чотирьох бандитів, який вів прицільний вогонь по дітях-заручникам. А потім він врятував своїх бойових товаришів від загибелі.
Майор Перов прикривав бійців спецназу, але раптово з протилежного боку «викотився» терорист і відкрив вогонь в спину співробітникам. Почалася вогненна дуель. Олександр Перов розвернувся і, скільки міг, стоячи вів вогонь по бандитові. Знищив його, а й сам отримав смертельні поранення ...
Похований в місті-герої Москві на Ніколо-Архангельському кладовищі (ділянка 75а).
УУказом Президента Російської Федерації від 6 вересня 2006 за мужність і відвагу, проявлені при звільненні заручників, майору Перова Олександру Валентиновичуприсвоєно звання Героя Російської Федерації (посмертно).
Нагороджений «Орденом Мужності», медаллю «За відвагу» і медаллю Суворова.
19 травня 2006 року на базі московської школи № 937 Південного адміністративного округу відкрито музей пам'яті колишнього учня цієї школи, Героя Росії А.В.Перова. Ім'я Героя присвоєно Челябінському клубу допризовної підготовки «Воїн», який отримав статус школи резерву спецпідрозділу «Альфа», що працює при Свято-Троїцькому храмі столиці Південного Уралу.
Продовжуємо згадувати хлопців, які загинули в Беслані ...
Перов Олександр Валентинович - начальник оперативної групи 1-го відділу Управління «А» ( «Альфа»), майор Федеральної служби безпеки.
Народився 17 травня 1975 року в місті Вільянді (Естонія) в сім'ї військовослужбовця. Успішно закінчив середню школу № 937 міста Москви. З дитинства захоплювався спортом, і ще в 5-му класі виконав норматив 1-го дорослого розряду з лижних гонок.
У Збройних Силах Росії з 1992 року. У 1996 році закінчив Московське Вища загальновійськове командне училище, і в тому ж році зарахований до Групи «А» ( «Альфа») Центру спеціального призначення Федеральної служби безпеки Російської Федерації.
З 1999 року Олександр Перов неодноразово виїжджав у службові відрядження, брав участь в складних оперативно-бойових операціях по припиненню актів тероризму. Володіючи важливим для бійця спецназу якістю - спостережливістю, - він грамотно і чітко помічав тонкощі, нюанси обстановки. Тому під час спецоперації в Комсомольському проти банди Гелаева молодий офіцер був спостерігачем в групі снайперів, так як тільки він умів визначити по другорядним, непрямими ознаками, де, на якому з об'єктів знаходиться противник.
Надалі Перов освоїв мінно-підривну справу, і виїжджав до Чечні вже в якості підривника.
Під час трагічних подій в «Норд-Ості» А.В. Перов в складі своєї групи повинен був зробити шляхом підриву пролом в металевих дверей, яка виходила в оркестрову яму в залі театрального центру на Дубровці. Але обстановка в ході бою змінилася, і командир прийняв рішення: двері не підривати, оскільки штурмові групи вже прорвалися в зал і була ймовірність поразки своїх ...
1 вересня 2004 року, коли терористи захопили школу № 1 в місті Беслані (Північна Осетія), з розташованими в ній дітьми, майор Перов, хоча і був незадовго до цього призначений начальником оперативної групи, але тут повинен був виконувати обов'язки підривника, із завданням - проробляти проходи мінно-вибуховим способом ...
Коли 3 вересня 2004 року раптово почався жорстокий бій Олександр Перов, діючи рішуче і сміливо, особисто знищив одного з чотирьох бандитів, який вів прицільний вогонь по дітях-заручникам. А потім він врятував своїх бойових товаришів від загибелі.
Майор Перов прикривав бійців спецназу, але раптово з протилежного боку «викотився» терорист і відкрив вогонь в спину співробітникам. Почалася вогненна дуель. Олександр Перов розвернувся і, скільки міг, стоячи вів вогонь по бандитові. Знищив його, а й сам отримав смертельні поранення ...
Похований в місті-герої Москві на Ніколо-Архангельському кладовищі.
Указом Президента Російської Федерації від 6 вересня 2006 за мужність і відвагу, проявлені при звільненні заручників, майору ФСБ Перову Олександру Валентиновичу посмертно присвоєно звання Героя Російської Федерації.
Нагороджений «Орденом Мужності», медаллю «За відвагу» і медаллю Суворова.
19 травня 2006 року на базі московської школи № 937 Південного адміністративного округу відкрито музей пам'яті колишнього учня цієї школи, Героя Росії А.В. Перова. Ім'я Героя присвоєно Челябінському клубу допризовної підготовки «Воїн», який отримав статус школи резерву спецпідрозділу «Альфа», що працює при Свято-Троїцькому храмі столиці Південного Уралу.
Герої сьогодення
Остання відрядження
Трагедія в Беслані сталася понад рік тому. Її ніколи не забудуть люди, які були тоді в Беслані і вижили, всі ті, як в нашій країні, так і в світі, хто дізнався про цю трагедію. Терористи тоді зробили страшний злочин: підняли руку на невинних дітей. І, звичайно ж, ми хочемо віддати данину пам'яті загиблим учасникам контртерористичної операції, співробітникам спецпідрозділів «Альфа» і «Вимпел». Вони віддавали свої життя заради порятунку дітей, їх батьків, вчителів. Десять найбільш відзначилися з них, які загинули, посмертно були удостоєні звання Героя Росії. Сьогодні розповідь про одного з героїв - майора Олександра Перова.
Було йому 29 років. Короткий життєвий шлях. Коротка біографія.
Перший клас середньої школи Саша Перов закінчив в місті Череповці, де в той час працював його батько. А влітку 1983 роки сім'я Перова переїхала в Москву. І з четвертого по одинадцятий клас Саша вчився в московській школі. Їй збираються присвоїти ім'я Героя Росії Олександра Перова. У школі він мало чим відрізнявся від своїх однолітків. Може бути, його виділяла лише загострене почуття власної гідності. Коли Саша перший раз прийшов в свою нову школу, деякі майбутні однокласники зустріли новачка недружелюбно і навіть полізли в бійку. Саша не розгубився і дав їм відсіч. Може бути, десь хлопчик був і не правий. Директор змушена була зібрати батьків. Сашу спочатку звинувачували в організації бійки і навіть хотіли виключити зі школи. Але все обійшлося.
Колишня класна керівниця Олександра Перова Наталія Миколаївна Кудряшева тепло говорить про свого вихованця. - Він відразу проявив свої лідерські якості. Ви знаєте, що лідери в класі бувають різні. А він був настільки серйозний і відповідальний, що хлопці одразу потягнулися до нього. А ще був прекрасним спортсменом і дуже чесною людиною. Всі суперечки намагався вирішити справедливо. І в той же час це була дуже ніжна і чутлива душа. Навчався дуже добре. Закінчив дев'ятий клас, на жаль, з двома четвірками на мою російській мові і по фізиці. Отримав атестат з двома четвірками. Я пам'ятаю, що у мене був відкритий урок, я тоді дуже здивувалася. Напевно, в той момент я ще повністю не розуміла його. Він так розхвилювався в присутності сторонніх вчителів. На тому уроці він сказав все правильно, але не так, як би йому хотілося. І раптом, коли урок закінчився, коли всі пішли, він підійшов до мене і зі сльозами на очах просив вибачення, кажучи, що він мене підвів. - Наталіє Миколаївно, ви припускали, що після закінчення школи він надійде в військовий інститут? - Ми жили в одному будинку. Мій син і він майже ровесники. Саша був романтиком. І правильно якось сказав його батько, він йшов туди, де можна було себе реалізувати в найвідповідальніших і критичних ситуаціях. - Олександр якось змінився після школи? - Ні, він не змінився анітрохи. Залишився таким же поважних до мене особисто, але ж так не завжди буває. Саша завжди відчував себе моїм учнем, а я - його вчителькою. Я прекрасно знала, що він був і в «Норд-Ості», і в інших складних ситуаціях. Адже він ризикував завжди. Але залишився дивовижно скромною людиною. І не було в ньому пафосності якийсь, не було хизування.
Як багато хлопців, Саша захоплювався спортом. У 1985 році батьки вирішили віддати сина до школи настільного тенісу, але хлопчикові там не сподобалося. Потім він відвідував школу рукопашного бою. А взимку батько відвів Олександра в школу Олімпійського резерву в секцію лижного спорту. І хлопчик став захоплено займатися лижними гонками.
Закінчивши школу в 1992 році, Саша міг без іспитів як хороший спортсмен і призер багатьох змагань вступити до Московського інженерно-фізичний інститут. Але він побажав стати військовим, як батько і старший брат. Тому під час навчання в 11-му класі Олександр Перов відвідував підготовчі курси при Московському військовому училищі імені Верховної Ради Української РСР. Активні заняття спортом, хороша фізична підготовка і міцне здоров'я допомогли юнакові після закінчення училища в 1996 році в званні лейтенанта надійти в спеціальний підрозділ Федеральної служби безпеки Росії «Альфа».
У 1999 році Олександр одружився. І як раз в цей час почалися його відрядження на Північний Кавказ. У кожну з них доводилося в складі свого підрозділу вести бойові діїз бандформуваннями і наражатися на смертельну небезпеку. Лише після загибелі Олександра його батьки дізналися, що він постійно ходив по лезу бритви.
У жовтні 2002 року Перов брав участь в антитерористичній операції зі звільнення заручників в театральному центрі на Дубровці. Рано вранці 26 жовтня було проведено стрімкий штурм будівлі. Олександр з невеликою групою бійців діяв на одному з найскладніших ділянок. Він першим виніс із залу в фойє чоловіка. Протягом 40 хвилин бійці виносили живих дітей, жінок, чоловіків. Потрясіння після цієї операції в «Норд-Ості» було настільки сильним, що в той день Олександр Перов повернувся додому на початку 9 ранку і проспав до вечора. Всього двоє бійців «Альфи» були нагороджені за порятунок заручників в «Норд-Ості» орденом Мужності. Одним з них був Олександр Перов.
Через деякий час спецпідрозділ, де служив Олександр, було відправлено в Чечню. Саме звідти 1 вересня 2004 року Олександра і його товариші зі спецпідрозділу «Альфа» прибули в маленьке містечко Північної Осетії Беслан. Операція з порятунку заручників була намічена на 4 годині ранку 3 вересня. Несподівано увечері 2 вересня бойовики відпустили 26 осіб. Операцію перенесли на більш пізній час. Олександр подзвонив по стільниковому телефону дружині в Москву і сказав, що у нього все добре, не хвилюйтеся, небезпеки немає. Хоча в будь-який момент міг би початися бій. Був рівно годину дня 3 вересня, як з боку школи почулися одночасно два сильні вибухи, почалася автоматна і кулеметна стрілянина.
Уточнивши спецназівцям своєї групи завдання, Олександр кинув через бетонної стіни підготовлені заряди і розміновував підступи до школи. Спочатку було прийнято рішення проникнути всередину школи через двері. Олександр підірвав одну з них, але підхід зсередини був завалений партами і столами. Вирішили проникнути в школу через їдальню. З вікон їдальні діти махали білими ганчірками і кричали, щоб бійці не стріляли, тут їх багато. Бойовики вели вогонь по дітях. Спочатку співробітники «Альфи» звільнили дітей з їдальні, потім стали звільняти чотири класи правого боку будівлі. Зліва з кінозалу бойовики вели вогонь. Виявляється, там була обладнана бойова точка бойовиків.
У школі були пил і дим, нічого не було видно. Несподівано з цього мороку вибіг терорист і почав вести вогонь з автомата. Гине стояв з Олександром досвідчений боєць. Перов встиг убити бойовика, але в автоматі не виявилося патронів, і він був поранений в пах. Крім того, бойовик встиг кинути гранату. Олександр відскочив і прикрив своїм тілом групу дітей. Один з товаришів Олександра побачив, як той упав.
Але Олександр посміхнувся одному, показуючи, що поранений легко. Пізніше виявилося, що поранення було смертельним. На одному з інтернет-сайтів я знайшла такі віршовані рядки, присвячені Олександру Перову:
Каски, усюди пробиті каски,
Сморід пожежі і кров на стінах
Продовженням страшної казки
Про трагедії і зрадах.
Автомати в пилу вперлися,
Друг мій щойно став двохсотий,
Чи то ангели відвернулися,
Або, може бути, наврочив хтось ...
Батькові Олександра Перова Валентину Антоновичу неодноразово доводилося чути, що майор Перов був одним з перспективних офіцерів «Альфи». Після відрядження в Беслан його хотіли поставити на посаду інструктора з підготовки молодих бійців. Це була його дев'ята і остання відрядження. Надалі Олександру, якби його не вбила куля, більше б не довелося брати участь у бойових діях.
Згадує найближчий родич майора Олександра Перова, його батько Валентин Антонович: - В «Альфі» Саша виявився як би в своїй стихії. І ця робота йому дуже подобалася, я називаю це роботою. А це була дуже складна служба. Ви знаєте, він будь-яку справу робив легко. Якщо він за щось брався, він завжди все виконував. Саша не нервував, він був скромний, лагідний до нас, до матері і до батька. - Він вам розповідав, як звільняв заручників? - Ніколи не ділився з нами. Я, як батько, як військова людина, просив його розповісти нам про його роботі, про те, як проходять відрядження. А він мені відповідав, що все нормально. І лише після його смерті товариші Саші розповіли мені, як все було насправді. Ніколи ми з матір'ю не відчували і не знали, що він ходить між життям і смертю. - Які повинні бути якості у людини, які роблять його героєм? - Коли потихеньку починаєш аналізувати і міркувати, приходиш до висновку, що хлопець був дійсно до цього вже готовий. Йти під кулі, йти сміливо, не ховаючись за спини. Він завжди намагався бути попереду. Тоді в Беслані він адже, як командир групи, не послав вперед підлеглих, а пішов сам. Але ж він йшов вперед як командир. Найскладніше справа бути попереду, взяти на себе весь удар терориста. І сьогодні я можу твердо і сміливо сказати, що Саша був готовий до подвигу.
Сусідка і близька знайома родини Перова Тетяна Василівна Данилова до сих пір не може повірити, що Олександр загинув. - Я знаю Сашу 19 років, з десяти років, як вони сюди переїхали. Для мене Саша залишається живим, незважаючи на те, що я була на похороні. Може бути, тому що він живий в його сина.
Нещодавно Челябінському військово-патріотичному клубу «Воїн» присвоєно ім'я співробітника спецпідрозділу Героя Росії майора Олександра Перова. А незабаром ім'ям Перова будуть названі вулиця в Північній Осетії і школа, де він навчався.
Син Олександра Перова чотирирічний Слава буде зберігати в майбутньому традиції сім'ї Перова. Він в свої 4,5 роки ще не усвідомив, що залишився без батька і що він - син Героя Росії.
Виповнилося двадцять п'ять років московської середній загальноосвітній школі № 937, що носить ім'я майора Олександра Перова, Героя Росії. Вона знаходиться в Південному адміністративному окрузі столиці, в районі Орєхово-Борисово Північне.
В цей день на урочисту лінійку прийшли численні гості, щоб привітати ювілярів. Серед них були батько «альфівців» - Валентин Антонович, полковник ГРУ у відставці (він проживає в Нижегородської області), член Ради Асоціації ветеранів «Альфи» Володимир Єлісєєв, діючі співробітники Управління «А» Центру спеціального призначення ФСБ, депутати Московської міської Думи, директор інституту проблем тероризму та локальних конфліктів Павло Євдокимов.
Спеціально з Челябінська приїхала співробітник агентства «Урал-прес-інформ» Анастасія Іванова - представник Військово-патріотичного молодіжного об'єднання «Воїн» імені Героя Росії Олександра Перова, є Школою резерву спецпідрозділу «Альфа».
Майор запасу Володимир Єлісєєв зачитав вітальну адресу, підписаний президентом Асоціації «Альфа», депутатом Московської міської Думи Сергієм Гончаровим.
«Від імені спільноти Групи" А "КДБ-ФСБ, - йдеться в ньому, - сердечно вітаю Вас із знаменною датою - 25-річчям Вашого навчального закладу.
Ми, ветерани та діючі співробітники "Альфи", горді тим, що зі стін Вашої чудової школи вийшов наш бойовий товариш, майор Перов Олександр Валентинович, який віддав своє життя під час рятування дітей в школі № 1 міста Беслана.
Ми знаємо, наскільки дбайливо і трепетно Ваше ставлення до всього, що пов'язано з його світлою пам'яттю - і за це низький Вам уклін!
Середня загальноосвітня школа № 937 з поглибленим вивченням окремих предметів по праву є одним з кращих навчальних закладів Південного адміністративного округу Москви. Ваші навчальні та творчі досягнення - наочне тому свідчення.
Бажаю Вам високо тримати підняту планку. Щастя, благополуччя, мирного неба над головою, здоров'я і успіхів у всіх життєвих починаннях! ».
Для експозиції шкільного музею В. В. Єлісєєвим і П. А. Євдокимовим був вручений художньо виконаний пам'ятний знак Асоціації «Альфа». Його з вдячністю прийняла директор навчального закладу Наталія Дмитрієва.
Лінійка пройшла на відкритому повітрі, на шкільному стадіоні. Під звуки маршу були внесені три прапори - Росії, Москви і школи № 937. Атмосферу свята створили військовий оркестр і шкільний танцювальний ансамбль, володар Кубка мера Москви.
Наприкінці офіційної частини, після того, як пролунав перший дзвоник, в небо були випущені двадцять голубів і стільки ж повітряних кульок.